Читать онлайн книгу "Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)"

Нам воно святе! Пiснi сiчових стрiльцiв (збiрник)
Михайло М. Маслiй


Рiдна пiсня стала невiд’емною частиною життя Украiнських сiчових стрiльцiв, загони яких до останку змагалися з росiйськими поневолювачами у 1914–1918 роках. Духовнi спадкоемцi кращих традицiй украiнського вiйська спочатку залюбки спiвали народнi творiння, а невдовзi в стрiлецькому середовищi народилися десятки своiх пiсень, якi виховували в народi патрiотизм, почуття нацiональноi гордостi, високу духовнiсть.

Потiм на кожну пiсню було накладено майже 70-лiтне радянське табу. Уперше в iсторii Украiни зiбрано майже всi пiснi в однiй книзi (оригiнали взято з видань 1920-х рокiв), уперше вiддано належне авторам (iх аж 24): у бiльшостi творiв, якi досi вважалися народними, тепер заслужено названо своiх творцiв вiршiв та мелодiй.

Нi в Другу свiтову вiйну, нi у теперiшнiй вiйнi з Росiею украiнцi не мали стiльки незабутнiх та нев’янучих пiсень, скiльки iх було написано талановитими митцями сiчового стрiлецтва, бiльшiсть з яких вважаються народними.

Дав би Господь зберегти i примножити цей дорогоцiнний пласт, який завжди був i залишиться золотими сторiнками сивоi давнини.





Нам воно святе!

Пiснi сiчових стрiльцiв

Упорядкування Михайла Маслiя



© В. В. Павлiв, пiслямова, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016


Особлива подяка i шана телевiзiйному каналу «Еспресо», Миколi Княжицькому та Ларисi Княжицькiй (за допомогу i сприяння у написаннi книжки)




Кому прикре наше дiло, нам воно святе!


Коли 1 серпня 1914 року знахабнiла, вишколена i озброена росiйська орда почала вiйну на галицьких землях i спалахнула Перша свiтова вiйна, уперше прозвучав патрiотичний заклик: «Гей ви, хлопцi сiчовii…» Добровольцiв не лiчили на «раз, два, три!»: 28 тисяч юних украiнцiв записалося до вiйська! Австрiйський уряд злякався, адже ця могутня сила могла знести i iхню владу. Тому дозволила украiнцям мати армiю в 2,5 тисячi чоловiк.

Тогочасний напiввiйськовий рух у Галичинi був представлений товариствами «Сокiл», «Сiч» i «Сiчовi стрiльцi». Саме вони з перших днiв Першоi свiтовоi вiйни стали основою i монолiтом легiону Украiнських сiчових стрiльцiв. Провiдну роль у формуваннi та дiяльностi усiх трьох товариств вiдiграли представники украiнськоi iнтелiгенцii, особливо ii лiтературноi гiлки: письменники, публiцисти та редактори провiдних украiнських видань. Їх знали, шанували, кожен мав свiй авторитет i популярнiсть, адже займалися активною громадянською дiяльнiстю, були свiточами i гордiстю нацii. До таких належали І.Франко i М.Павлик, В.Стефаник i А.Чайковський, О.Маковей i С.Яричевський, К.Малицька i Т.Галiп. Посильну допомогу iм надавали представники новоi украiнськоi елiти: окремi священики, учителi, адвокати.

І.Франко завжди стояв на боцi украiнських патрiотiв, захоплювався iх героiзмом. У складних умовах Першоi свiтовоi вiйни, незважаючи на свою малочисельнiсть, стрiльцi протистояли московським окупантам, керуючись у своiй боротьбi, перш за все, нацiональними iнтересами. Поезii Каменяра «Не пора, не пора!», «Розвивайся, ти, високий дубе» i «Гiмн селян-радикалiв» (вони уособлювали головнi постулати украiнськоi нацiональноi iдеi: «…Нам пора для Украiни жить…для Украiни наша любов»), стали невiд’емним атрибутом усiх заходiв, що iх постiйно проводили сiчовi товариства.

Глибоку шану І.Франка до сiчового руху засвiдчуе його поезiя «Гей, Сiч iде, красен мак цвiте», яка вiдразу ж стала популярним сiчовим гiмном. Поет у вiршованiй формi влучно й доступно висловив сутнiсть сiчовоi iдеi, ii головнi засади та принципи: «…Разом руки, разом серця, i гаразд буде», «…В нашiй хатi наша воля, а всiм зайдам зась», «…Кому прикре наше дiло, нам воно святе!»

Разом з росiйською мовою i росiйськими законами в Галичинi вводилася росiйська система хабарiв, громадського безправ’я та утискiв «iнородцiв». Украiнцi разом з нiмцями й евреями були визнанi «неблагонадiйними» елементами. Росiйська влада закрила украiнськi громадськi установи, школи i гiмназii. Пiд заборону потрапляли видання украiнських газет, а також продаж або ж позичання з бiблiотек будь-яких украiнських видань… Русифiкацiя мала доповнюватися наверненням мiсцевого населення у православ’я… У Львовi було пограбовано майно Наукового товариства iменi Т.Шевченка та iнших украiнських органiзацiй.

Зi вступом росiйськоi армii-«визволительки» до Львова, у мiстi почалися суцiльнi арешти украiнських дiячiв. Висланi до Сибiру В.Охримович, В.Шухевич, опинилися в Росii як заложники С.Федак, К.Панькiвський, углиб Росii вивезено митрополита А.Шептицького разом з iншими провiдниками греко-католицького духовенства. Початок цих антиукраiнських iмперських наступiв застав Франка у Криворiвнi на Гуцульщинi. Як свiдчить у спогадах М.Заклинський: «Франка московська охранка, мабуть, лише тому не арештувала, що вiн був важкохворий».

Пiдгрунтя стрiлецьких пiсень треба шукати в гiмнастичних органiзацiях i напiввiйськових формацiях молодi, що iснували в Галичинi до 1914 року. У численних гуртках «Сiчей», «Соколiв», стрiлецько-пожежних товариствах i створеного напередоднi вiйни Пласту одним з основних завдань було плекати знання i прилучення до iсторичних традицiй украiнського народу. Там назрiвали iдеi вiдродження украiнськоi державноi самостiйностi i, як ii передумови, створення свого власного вiйська. В цих осередках вироблялось i звiдти поширювалося замилування iсторичними, похiдними та бойовими пiснями.

Украiнськi сiчовi стрiльцi були першими украiнськими частинами на бойовищах Схiдноi Європи пiсля Полтави 1709, вони мали велике значення для вiдновлення вiйськових традицiй, для зростання украiнського патрiотизму, створення вiйськового словництва, термiнологii, вiйськового фольклору, пiснi й музики (оркестра УСС), для устiйнення форми украiнського однострою (мазепинка).

Першим кроком до створення свого гласного поетично-музичного надбання було приспособлювання текстiв народних пiсень до нових обставин. Стрiльцi актуалiзували цi тексти i, за висловом Миколи Голубця, – «мiлiтаризували». Притому не обходилося без жартiв: iдучi вiдкритими вагонами iз Стрия на Закарпаття, що було тодi пiд Угорщиною, стрiльцi спiвали пiсню про своiх старшин «Гей ви, хлопцi сiчовii», вживаючи до неi розмашисту угорську мелодiю.

Згадуючи той час i замилування до пiсень, у яких «чути було запах стрiльного пороху», Михайло Гайворонський писав: «Такi тексти я вибирав i писав до них музику. Мою увагу приковували образи, якi постали пiзнiше – пiд час вiйни i революцii. Не дивуюся тепер, бо всi, такi як i я, були одноi думки, усi були вже готовi до свiтовоi завiрюхи. Бойову пiсню творило саме життя: такоi саме пiснi треба було тодi, за нею питали, ii найрадше спiвали». Пiсня стала невiдлучною товаришкою стрiлецького життя вiд самого початку.

Ідея заснування «Пресовоi квартири» Украiнських сiчових стрiльцiв зародилася в 1914 роцi завдяки iнiцiативi сотника Никифора Гiрняка, четарiв Петра Герасимiва та Юлiана Буцманюка, Івана Іванця, пiдхорунжого Миколи Угрина-Безгрiшного, лiкаря Івана Рихла. Як формацiя сiчового стрiлецтва цей осередок сформувався з початком 1915 року. Головним завданням оригiнальноi допомiжноi культурно-просвiтньоi структури було збирання, поширення та збереження матерiалiв з iсторii Легiону Украiнських сiчових стрiльцiв, збереження традицiй стрiлецтва. З часом ii функцii поширилися на духовне, культурне й просвiтницьке життя. Стрiлецьку музику творили пiдхорунжi М.Гайворонський, Р.Купчинський, Л.Лепкий, А.Баландюк, Ю.Шкрумеляк та iншi. Духовий оркестр пiд керiвництвом пiдхорунжого М.Гайворонського на весну 1917 року нараховував до 30 музикантiв. Працювали струнний та смичковий оркестри, хор пiд керiвництвом пiдхорунжого Леся Гринiшака.

Стрiлецькi поезiя та музика поедналися в такому феноменi, як стрiлецькi пiснi, у яких звучали патрiотичнi, журливi, любовнi, жартiвливi мотиви.

Із ii статуту («Правильника „Пресовоi квартири УСС“», написаного у лютому 1916 року) бачимо чiтко окреслену мету: «…пiднести украiнську свiдомiсть i честь». Шлях до цього забезпечували вiддiли: iсторичноi хронiки, прикладного мистецтва, видавництва, музики, спiву, якi мали «представити докази чинноi участi украiнського народу у вiйнi перед судом iсторii». Поставлене, зокрема перед вiддiлом музики i спiву, конкретне завдання: творити новi пiснi та новi мелодii – було успiшно зреалiзовано народними i професiйними поетами та композиторами. Народженню стрiлецьких пiсень сприяли реальнi подii, факти, iмена, випадки з життя усусiв, ставали темами поетичного оспiвування, водночас передаючи нащадкам «живi спогади про славне минуле стрiлецтва, про боi, смерть та любов, про геройство й жертви, про веселi й сумнi переживання товаришiв зброi».

Коли почалася Перша свiтова вiйна, Р.Купчинському йшов 20 рiк, М.Гайворонському – 22-ий, Л.Лепкому – 26-ий… Свiдомi та безстрашнi юнаки вступили у загiн сiчових стрiльцiв i пройшли з ним всi военнi шляхи. Як не парадоксально це прозвучить: не було би вiйни, не народилися б найвiдомiшi та найпопулярнiшi пiснi Першоi свiтовоi.

Воiстину бояном стрiлецтва став Р.Купчинський, який пройшов славний i тернистий шлях з УСС вiд першого до останнього дня. Хто на Захiднiй Украiнi не знав i не знае його чудових пiсень «Ми йдемо в бiй», «Не смiе бути в нас страху», «Вдаряй мечем», «Готуй менi збрую», «Ой там, при долинi», «Заквiтчали дiвчатоньки», «Пише стара мати», «Накрила нiчка», «За твоi, дiвчино», «Ой шумить, шумить», «Ой чого ж ти зажурився», «Ой зацвiла черемха», «Як з Бережан до Кадри», «Як стрiльцi йшли з Украiни», «Зажурились галичанки», «Пиймо, друзi», «Човник хитаеться», «Мав я раз дiвчиноньку».

Блискучiстю i багатограннiстю обдарування увiйшов в iсторiю УСС i Лев Лепкий, який прибув до легiону в 1915 роцi. Надзвичайно плiдний його сiчовий пiсенний слiд: «Гей видно село», «Коби скорiше з гiр Карпатських», «Ми йдем вперiд», «І снилося з ночi дiвчинi», «Колись дiвчина мила», «Маева нiчка», «Бо вiйна вiйною», «Казала дiвчина», «Ой поiдем, товаришi», «Хай живе».

Поезiя, що стала стрiлецькими пiснями, народжувалась i з-пiд пера цiлоi галереi самобутнiх поетiв, таких як Ю.Назарак («Слава, слава, Отамане», «Нема в свiтi», «Хлопцi, алярм»), П.Карманський («Сповнилась мрiя»), Ю.Шкрумеляк («Питаеться вiтер»), М.Голубець («Ой нагнувся дуб високий»), А.Лотоцький («Гiмн Коша»), К.Гутковський («Гей ви, хлопцi сiчовii»), М.Гайворонський («Йде сiчове вiйсько», «Ой впав стрiлець», «Ой казала мати», «Пройшли гори»).

Велика кiлькiсть пiсень безвiсних авторiв, серед них «Гаразд Горук», «Гей зi Львова до Мукачева», «Стрiлець – то нинi великий пан», «Зелений дубочку», «Коло млина яворина», «Ой з-за гори чорна хмара стала», «Ой чути, чути ревуть гармати», «Повiяв вiтер степовий», «При канонi стояв», «Прощай, дiвчино», «Розпрощався стрiлець», «Там пiд львiвським замком», «Там на горi, на Макiвцi» («Хлопцi пiдемо!»).

Характерною особливiстю Р.Купчинського i Л.Лепкого було те, що обое створювали i музику до власних пiсень. Та основним музикою УСС був орудник оркестру М.Гайворонський. Музичного життя вiн надав як i власним вiршам, так i вiршам Ю.Назарака, П.Карманського. Ю.Шкрумеляка, М.Голубця, Р.Купчинського («За рiдний край», «Гей там при долинi»). Крiм названих, вiн створив ще «Перший стрiлецький похiд», «Другий стрiлецький похiд», «Стрипа», «В дорогу», «Їхав стрiлець на вiйноньку».

З легкоi руки Лева Лепкого у широкий стрiлецький i народний лет знялися вiршi його брата Богдана – «Журавлi» та жартiвлива «Кладочка».

Народна основа творчостi Р.Купчинського i Л.Лепкого особливо проявилась у пiснях «Човник хитаеться», «Пиймо, друзi» – першого i «Гей видно село», «Журавлi» – другого.

В складнi часи нашоi iсторii, якi мали мiсце пiсля 1939 року, цi пiснi в устах народу пережили усiх тиранiв i сьогоднi, в часи перебудови урочисто повертають нам iх авторiв: Р.Купчинського i Л.Лепкого. Музику на вiршi Р.Купчинського («Ой зацвила черемха») i А.Лотоцького («Гiмн Коша») написав А.Баландюк.

Проте величного, урочистого гiмну УСС так i не вдалось створити. Фактично ж ним стала «Ой у лузi червона калина» (вiрш С.Чарнецького, музика народна). 1918 рiк став завершальним у змаганнях УСС, проте iхня справа жила увесь час у «Червонiй калинi»: лiтописах, календарях, видавництвi. У самiй пiснi.

Крiм цiеi похiдноi пiснi, були ще двi, без яких стрiлецтво не було стрiлецтвом. Це – «Журавлi» (слова Б.Лепкого, музика Л.Лепкого), якою стрiльцi прощались зi своiми товаришами, що загинули в боях. «Чуеш, брате мiй, товаришу мiй, вiдлiтають сiрим шнурком журавлi у вирiй» – i сьогоднi здiймаеться над долами i горами Украiни.

А пiсня «Зажурились галичанки» (Р.Купчинський) вiдбила справжнiй бiль i смуток украiнцiв Галичини, яких iсторiя розбила на двi частини: однi пiшли на Схiд (УСС), а другi залишилися у горi беззахиснi (галичанки).

Про бойовi звитяги УСС писали В.Бобинський, А.Баландюк, М.Угрин-Безгрiшний.

Украiнськi сiчовi стрiльцi вважали себе духовними спадкоемцями кращих традицiй украiнського вiйська, зокрема запорiзького козацтва. Тому невiд’емною частиною iхнього життя стала рiдна пiсня. Спочатку залюбки спiвали народнi творiння, а невдовзi в стрiлецькому середовищi народилися десятки своiх пiсень.

«Стрiлець i пiсня, – зауважував пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, – то брат i сестра, то любчик i любка; в одинокiй пiснi знаходить стрiлець розраду та хвилеве забуття».

«Якби не пiсня, були би ми подурiли, а так зiйшлися на хвильку, заспiвали i легше стало…» – продовжував думку побратима пiдхорунжий Михайло Гайворонський.

Пiдхорунжий Р.Купчинський у своiй «Одi до пiснi» писав:

Пiсне! Велична, рiдна пiсне!
В тобi е все: i древня наша слава,
Володимира хист, i мудрiсть Ярослава,
І наших прабатькiв ворогування злiсне,
І Богдана розвага,
І Богуна вiдвага,
І Дорошенка ум, i хитрощi Мазепи,
І гомiн гiр,
І блиски зiр,
І шум лiсiв, i розговори степу…

А все ж таки якi талановитi були композитори в сiчових стрiльцiв i як тонко вони вiдчували настроi воякiв! Стрiлецькi пiснi подiляються на похiднi (маршовi) та лiричнi. Серед них е авторськi й народнi. Похiднi пiснi вiдзначаються почуттям патрiотизму, вiдданостi Украiнi, готовностi покласти за неi свое життя.

Кожна пiсня, яка народжувалася сiчовими поетами i композиторами, вистраждана у боях за рiдну землю, ставала народною, кожна вселяе оптимiзм i вiру в перемогу. Свiдченням iх сили стало те, що, незважаючи на страшнi репресii, вони збереглися в народi, стали загальнонацiональним надбанням украiнськоi культури. Свiтла пам’ять про Украiнських сiчових стрiльцiв i досi жива в нашому народi, як е живим символом iхнi незабутнi та феноменальнi пiснi, якi стали традицiйними та фундаментальними для елiтарноi частини украiнськоi армii.




Олесь Бабiй






Украiнський письменник та лiтературознавець (псевдонiм Хмелик), автор гiмну ОУН «Зродились ми великоi години» Олесь Бабiй народився 17 березня 1897 року в с. Середнi (нинi Калуського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.), в багатодiтнiй, але заможнiй родинi Йосипа i Катерини Бабiiв. З раннiх лiт батьки побачили в синовi хист до науки. Пiсля закiнчення однорiчноi парафiяльноi школи в рiдному селi обдарований хлопчина прагнув надалi здобувати освiту, заради цього батько навiть продав поле. Олесь продовжив свое навчання у Войнилiвськiй чотирикласнiй школi, а згодом – у Стрийськiй гiмназii.

З початком Першоi свiтовоi вiйни сiмнадцятирiчний юнак добровiльно записуеться у Легiон сiчових стрiльцiв в Стрию.

Свое бойове хрещення Олесь Бабiй пройшов у Карпатах проти росiйськоi армii. У складi 9 полку пiхоти був переправлений на iталiйський фронт. Пiсля запалення легень був звiльнений вiд проходження фронтовоi служби i в серединi листопада повернувся в Украiну.

Пiсля завершення вiйни в 1918 р. розпалась Австро-Угорська iмперiя, i на ii мiсцi почали утворюватись новi держави. 1 листопада була проголошена Захiдноукраiнська Народна Республiка. На захист ЗУНР стала Украiнська Галицька армiя, в ii ряди разом з побратимами УСС вступив Олесь Бабiй. Вiн стае заступником вiйськового коменданта у Войниловi та бере активну участь в мобiлiзацii чоловiкiв до рядiв УГА. В 1919 Бабiй разом з УГА вiдступае на територiю УНР, де та об’еднуеться з Армiею УНР С.Петлюри. Олесь став учасником знаменноi Киiвськоi наступальноi операцii. Армiйськi корпуси очистили вiд бiльшовицьких вiйськ майже все Правобережжя i 31 серпня увiйшли в Киiв.

Пiд враженням Олесь Бабiй пише два вiршi «На Киiв!» i «Привiт Сiчовим Стрiльцям», якi згодом опублiкували у вiйськовiй газетi «Стрiлецька думка».

Пiзнiше довелося вступити у бойовi дii ще й з вiйськами генерала Денiкiна. Восени 1919 р. боями на два фронти i масовою епiдемiею тифу (яка вивела з ладу близько 15 тис. воякiв) армiя була доведена до катастрофи. Уряд ЗУНР емiгрував до Австрii, i, щоб врятувати знекровлену армiю, ii командувач генерал М.Тарнавський уклав перемир’я. Внаслiдок чого армiйцi були iнтернованi в таборах пiд Вiнницею, де опинились в сумнозвiсному «чотирикутнику смертi», в якому вдалось вижити лишень частинi воякiв УГА, в тому числi i Олесевi Бабiю.

12 лютого 1920 р. вiн разом з залишками УГА змушений тимчасово стати в ряди Червоноi Украiнськоi Галицькоi Армii. На цьому закiнчуеться боротьба Олеся Бабiя зi зброею в руках. Вiн змiнюе ii на перо. Майже щороку в нього виходить книга.

1921 р. О.Бабiй разом з В.Бобинським, Р.Купчинським i Ю.Шкрумеляком у Львовi засновують лiтературну групу «Митуса», органiзовують лiтературнi вечори, благодiйнi заходи. Як вiдзначали тогочаснi журнали «Поступ» i «Шляхи мистецтва», вони викликали резонанс серед громадськостi. Захоплення митусiвцiв iдеями нiмецького експресiонiзму, символiзму «Музагету», власнi модернiстськi спроби стали тiею платформою, на якiй базувалася iх свiтоглядно-естетична програма. Незабаром пiсля заснування лiтературна група почала випускати журнал з одноiменною назвою – «Митуса». Виходять поетичнi збiрки О.Бабiя «Ненависть i любов» (1921 р.) та «Поезii» (1923 р.)

Пiсля закiнчення военних дiй i чергового розподiлу Украiни Захiдна Украiна опинилась пiд польською окупацiею, де активно переслiдували колишнiх воякiв Украiнських сiчових стрiльцiв та творчу iнтелiгенцiю. Тому молодому поетовi доводиться емiгрувати в Чехословаччину, де пiсля вiйни знайшли собi прихисток багато украiнськоi iнтелiгенцii.

У Празi в 1924 р. О.Бабiй вступае до мiсцевого унiверситету. Уже через рiк навчання молодий поет входить до складу редакцii «Нацiональноi думки», а згодом стае редактором цього видання (1926–1927 рр.) А в сiчнi 1928 р. на змiну цьому часопису починае виходити орган Проводу украiнських нацiоналiстiв «Розбудова нацii», де в одному з перших номерiв поет друкуе статтю «Революцiя чи контрреволюцiя». В 1929 р. закiнчуе навчання в празькому унiверситетi зi ступенем доктора фiлософii.

У сiчнi-лютому 1929 р. О. Бабiй бере участь в установчих зборах І-го Конгресу украiнських нацiоналiстiв, де очолюе культурно-освiтню комiсiю i виголошуе промову «Лiтература i мистецтво». За участь в конгресi та за антипольськi настроi польська влада пред’являе Бабiю звинувачення в антидержавницькiй дiяльностi i в листопадi 1931 р. заарештовуе. На початку вересня 1932 р. суд винiс вирок: 4 роки тюрми, якi вiн вiдбував у Дрогобицькiй тюрмi.

Перебуваючи пiд слiдством, пише «Марш нацiоналiстiв», який був надрукований в журналi «Розбудова нацii» за сiчень-лютий 1932 р. з таким повiдомленням: «Із надiсланих проектiв тексту гiмну ОУН прийнято проект, поданий одним з наших найвизначнiших поетiв, що запроторений у ворожу тюрму». По виходi з тюрми працюе шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем гiмназii в Холмi. Пiсля окупацii нiмцями Украiни повертаеться в Середне. В 1941 р. працюе в редакцii «Золотого колоса». В 1943 р., не маючи засобiв для iснування, змушений повернутися назад в рiдне село. Востанне вiн вiдвiдав Середне лiтом 1944 р. Зi сходу наступала радянська армiя, i Бабiй розумiв, що вжитися з новим режимом йому не вдасться, тому переходить на Захiд.

Емiгрантське життя О.Бабiя розпочалося в Нiмеччинi в таборах для перемiщених осiб в Карльсфельдi та Мюнхенi, де вiн прожив чотири роки. Пiсля чого переiхав у США. Тут, у мiстi Чикаго, вiн влаштовуеться в редакцiю украiнського часопису при мiсцевому унiверситетi та продовжуе свою поетичну дiяльнiсть. Зазвичай пише про Украiну.

2 березня 1975 року Олесь Бабiй помер. Останнiми його словами були: «Прощай, Украiна i моя Родина». Поховали його на цвинтарi св. Миколая в мiстi Чикаго, а до гробу на труну поклали грудку землi з рiдного села.




Гей, волинськими шляхами



Вiрш Олеся Бабiя. Музика М. Празького

Гей, волинськими шляхами
І безмежними степами
Горде вiйсько в бiй iде.
То стрiльцi йдуть сiчовii,
Мов орлята степовii,
Громом пiсня iх гуде!
Гей, бiй буде!

Йдуть стрiльцi, iдуть героi,
Йдуть до волi золотоi,
Шлях свiй трупами значать.
Не страшна iм смерть-могила,
Не грiзна ворожа сила!
В Киiв волю здобувать,
Орли летять!




Антiн Баландюк






Украiнський композитор, скрипаль, педагог, сiчовий стрiлець, стрiлець УГА Антiн Баландюк народився 12 сiчня 1893 року в Княгининi (нинi – в адмiнiстративних межах м. Івано-Франкiвська). 1911 р. закiнчив учительську семiнарiю в Станiславовi (нинi Івано-Франкiвськ). У 1914–1920 роках був учасником Першоi свiтовоi вiйни та Украiнськоi революцii в лавах Украiнських сiчових стрiльцiв i Украiнськоi Галицькоi армii. Був активним членом «Пресовоi квартири УСС». Інiцiатор та учасник мандолiнового гуртка УСС та один iз учасникiв струнного (смичкового) квартету УСС, до складу якого увiйшли також Михайло Гайворонський, Ярослав Барнич та Роман Лесик.

Пережив гiркоту братовбивчоi украiнсько-польськоi вiйни i голгофу польського табору Тухоля серед iнтернованих 1200 стрiльцiв ЧУГА, якi навеснi 1920 року перейшли з Червоноi армii на польський бiк для спiльноi боротьби з бiльшовиками, але яких поляки пiдступно роззброiли i запроторили до концентрацiйного табору.

1923 року закiнчив Львiвський музично-педагогiчний iнститут по класу скрипки в Йосипа Москвичева. Працював учителем iз класу скрипки та спiву в школах Станiславова.

Автор мелодiй до стрiлецьких пiсень. Серед них – «Ой зацвила черемха» на вiрш Романа Купчинського, «Гiмн Коша» (ще вiдома пiд назвою «За сiмома горами») на вiрш Антона Лотоцького.

Михайло Гайворонський писав: «Мiж стрiльцями був талановитий пiсняр Антiн Баландюк. Але вiн соромливий, нерадо показував своi пiснi. І вiд нього стрiлецтво дiстало лише кiлька пiсень». Антiн Баландюк мав багато побратимiв у Легiонi УСС, зокрема, стрiльця, талановитого маляра i карикатуриста Осипа Сорохтея, зятя письменника Андрiя Чайковського, культурно-освiтнього дiяча i редактора Івана Ставничого.

Автор хорових i сольних творiв, частину яких уперше опублiковано 1918 року у Львовi у збiрнику «Червона калина». Бiльшiсть рукописних творiв Баландюка зберiгаеться у вiддiлi рукописiв Львiвськоi нацiональноi науковоi бiблiотеки Украiни iменi Василя Стефаника (фонд 163, справи 5/1–5/6).

Помер самодiяльний композитор-стрiлецький пiсняр 13 грудня 1953 року в рiдному Княгининi. Похований на сiльському цвинтарi.




Гимн Коша



Вiрш Антона Лотоцького. Музика Антона Баландюка

За сiмома десь горами,
За сiмома десь рiками,
Кажуть, е там божий рай,
Та вiр, брате, поза нами,
За сiчовими стрiльцями,
Нiгде раю не шукай.

Бо немае лiпше,
Бо немае лiпше,
Як у нашому Кошi.
Тут гармат не чути,
Тут не свищуть кулi,
Тут безпечнi ми усi!




Ой зацвила черемха



Вiрш Романа Купчинського. Музика Антона Баландюка

Ой зацвила черемха, зацвила ярим цвiтом.
Там прощався та й стрiлець сiчовий з бiлим свiтом. (2)

Там прощався та й стрiлець сiчовий слiзоньками,
Що немае кому прокопати йому ями. (2)

Нема кому труни тисовоi зготовити.
Буде тiло чорне гайвороння розносити. (2)

А черемха тую скаргу тиху зрозумiла,
Чисту душу стрiльця сiчового пожалiла. (2)

Спи спокiйно, стрiльчику сiчовий, спи, мiй сину.
Бо я тебе чесно поховаю як дитину. (2)

Рано-вранцi прийшли за ним друзi поглядiти.
А за нiчку стрiльця сiчового вкрили квiти. (2)




Василь Бобинський






Украiнський поет, журналiст, перекладач Василь Бобинський народився 11 березня 1898 р. в м. Кристинополi Львiвського воеводства (нинi Червоноград Львiвськоi обл.). Його батько, залiзничний сторож, прагнув дати освiту обдарованому синовi, планував вiдiслати його на навчання до гiмназii спершу у Львовi, потiм – у Вiднi. Бобинський досконало знав захiдноевропейськi лiтератури, повнiстю опанував французьку, нiмецьку, польську та росiйську мови та дав чимало поетичних перекладiв з них.

1916 р. iде до Украiнських сiчових стрiльцiв, складовоi частини австро-угорськоi армii, що пiд час революцii стала зав’язком украiнськоi армii в Галичинi. Воюе в рядах УСС до 1920 р. Невдовзi опиняеться в Киевi, де знайомиться з украiнськими поетами-модернiстами, зокрема з Я.Савченком та Д.Загулом. Повернувшись 1921 р. до Львова, редагуе разом iз Ю.Шкрумеляком, Р. Купчинським i О.Бабiем модернiстичний журнал «Митуса» (вийшло чотири числа). Захоплюеться французькими поетами-модернiстами. До речi, Бобинському належать найкращi переклади поезiй А.Рембо.

1925 р. з’являеться перший у радянськiй пресi вiрш Бобинського «Стежка». У той час поет уже спiвпрацював з захiдноукраiнськими комунiстами, почав редагувати iхнiй двотижневик «Свiтло». 1 травня 1926 р. полiцiя закривае журнал, а Бобинський опиняеться на п’ять мiсяцiв у львiвськiй тюрмi – тiй самiй, де сидiв колись Іван Франко. Тут Бобинський пише поему «Смерть Франка».

З 1923 р. Бобинський редагуе комунiстичний лiтературно-громадський журнал «Вiкна», залучивши до спiвробiтництва в ньому С.Тудора, П.Козланюка, Я.Галана. Журнал цей був типовим витвором Бобинського, що сполучав лiтературно-мистецький модернiзм i комунiстичну iдеологiю; завдяки останньому допускався також на радянську Украiну.

У червнi 1930 р. Бобинський, переслiдуваний польською полiцiею, переiжджае в УРСР – до Харкова, повний вiри у свiй новий шлях, в соцiалiзм i в його украiнське вiдродження в УРСР. Ця вiра надавала тодiшнiм його поезiям самовпевненостi й пристрастi.

Цей витончений iнтелектуалiст, войовничий гуманiст, естет i в особистому життi скромний джентльмен потрапив у радянську Украiну запiзно – коли там уже шалiла московська полiцiйна машина i заносилось вiко над домовиною молодого вiдродження.

В УРСР Бобинський входив до спiлки письменникiв «Захiдна Украiна», що з 1925 р. об’еднувала щирих патрiотiв радянськоi Украiни – вихiдцiв iз захiдноукраiнських земель i була лiквiдована в 1930-их органами НКВД разом iз бiльшiстю ii членiв, у тому числi й таких видатних, як комунiст М.Ірчан, визнаний прозаiк В.Гжицький, Д.Загул та iншi.

25 грудня 1933 р. Бобинський був заарештований i посаджений до тюрми НКВД у Харковi. Його вивезли 1934 р. з ешелоном в’язнiв у загратованих телячих вагонах на росiйську пiвнiч. За ним помандрувала шукати його молода крихiтна мила дружина з малятком на руках. Чутка про них пропала. Кажуть, Бобинський, людина слабкого фiзичного здоров’я, помер на каторзi вiд виснаження. Двадцять три роки його iм’я було заборонено згадувати навiть лайкою, але 1957 р. посмертно «реабiлiтовано». В «Історii украiнськоi лiтератури», т. 2 (Киiв, Академiя наук, 1957) докладно описано заслуги Бобинського як комунiстичного письменника-пропагандиста. Нi словом не згадано, де, коли, за що, ким i як вiн був знищений. В «Антологii украiнськоi поезii» (Киiв, Держ. в-во художньоi лiтератури, 1957, том ІІІ), де вмiщено кiлька поезiй Бобинського, «реабiлiтацiя» виглядае так: «В 1930 роцi приiхав до Радянського Союзу, жив у Харковi. Помер 8 сiчня 1939 року». Реабiлiтований 1956-го.




Синя чiчка



Вiрш Василя Бобинського. Музика Михайла Гайворонського

Ой, упали снiги бiлi на Подiллi,
Ой, пiшов та у походи хлопець смiлий.
Як пiшов, лишив дiвчинi синю чiчку,
Та й пiшов, пропав донинi: камiнь в рiчку.
Як пiшов, лишив дiвчинi синю чiчку,
Та й пiшов, пропав донинi: камiнь в рiчку.

Ой, зацвiли сади бiлi на Подiллi,
Повертають iз походу хлопцi смiлi.
Як пiшов, лишив дiвчинi синю чiчку,
Та й пiшов, пропав донинi: камiнь в рiчку.
Як пiшов, лишив дiвчинi синю чiчку,
Та й пiшов, пропав донинi: камiнь в рiчку.




Михайло Гайворонський






Композитор i диригент, поет i педагог, музично-громадський дiяч i критик Михайло Гайворонський народився 15 вересня 1892 р. у Залiщиках (нинi Тернопiльськоi обл.) Мати знала багато украiнських пiсень, сама гарно спiвала, батько любив грати на сопiлцi. Наука гри на скрипцi i музичноi теорii почалася, коли Михайлу було 8 рокiв. Пiсля закiнчення народноi школи вступив на навчання в Залiщицьку учительську семiнарiю. Там поширив своi знання музичних iнструментiв. На формування музично-естетичних поглядiв, композиторськоi творчостi Михайла Гайворонського мали вплив залiщицькi вчителi В.Цалинюк, органiст Ф. Коньор, священик І. Туркевич та професор Е.Старжинський. 17-лiтнiм Михайло вiв мiшаний та чоловiчий хори семiнарii та семiнарський оркестр. Працював також з сiльськими оркестрами у Старих Залiщиках, Добровлянах i в Блищанцi.

Першi композиторськi спроби й успiхи Гайворонського пов’язанi з 1910 роком. До його раннiх творiв належать: хорова композицiя на слова зi збiрки М.Шашкевича «Ой, вилетiв орел». Їi виконав залiщицький хор 1911 року. У тому ж 1910-му диригуе оркестром товариства «Сiч».

1912 р. як випускник семiнарii Гайворонський почав працювати учителем в с. Зашковi неподалiк Львова. Одночасно студiював музику у Вищому музичному iнститутi iменi Лисенка. На великому концертi у Львовi, присвяченому 100-рiччю вiд дня народження Т.Шевченка, М.Гайворонський диригував учительським хором, котрий, у тому числi, виконав його першi твори на слова О.Олеся.

Як свiдомий украiнець вступив до лав Украiнських сiчових стрiльцiв з вибухом першоi свiтовоi вiйни 1914 р. та розпадом Австро-Угорськоi iмперii, брав участь у карпатських боях у сотнi В.Дiдушка. Варто вiдзначити, що Сiчове вiйсько було вiйськом не тiльки високоi дисциплiни, але й розвиненоi духовноi культури. У його лавах М.Гайворонський став пiдхорунжим, композитором-диригентом, органiзатором духового оркестру Сiчових стрiльцiв, iнспектором вiйськових оркестрiв Украiнськоi Галицькоi Армii. Йому допомогав Роман Лесик – пiдхорунжий, диригент стрiлецького оркестру, автор музичних творiв «Легiон УСС», «Вечiр в Украiнi», секстетiв для кларнетiв i саксофонiв. Репертуар оркестру поповнювався музичними творами А.Баландюка – пiдхорунжого, музиканта, композитора; Я.Барнича – композитора-диригента, учасника струнного квартету, Б.Крижанiвського, Р.Купчинського, Л.Лепкого – авторiв багатьох стрiлецьких пiсень.

М.Гайворонський згадував: «При Украiнських Сiчових Стрiльцях були три трубнi орхестри. Першу вiв я i Роман Лесик; вiд початкiв створення ii аж до листопадових подiй 1918 р. Друга орхестра повстала навеснi 1918 р. при вишколi УСС пiд проводом Богдана Крижанiвського». Пiсля декiлькох мiсяцiв самостiйного iснування цей оркестр (вже на Великiй Украiнi) об’еднався iз першим духовим оркестром. Третiй оркестр УСС розпочав свое iснування на початку 1919 р. пiд орудою музиканта першого оркестру Осипа Кухтина. Подальший творчий шлях Гайворонського насичений i плодотворний: вiзитатор вiйськових оркестрiв при УГА, керiвник оркестру Украiнського театру в Кам’янцi-Подiльському, театру М.Садовського (1919 р.).

Першим музичним твором, який виконав оркестр, був «Сокiльський марш». Також виконували «Французький марш» та «Коломийковий похiд», котрий записав Роман Лесик. Михайло Гайворонський створив власнi маршi: «1-ий Стрiлецький Похiд», «2-ий Стрiлецький Похiд», «Стрипа-марш», «В дорогу», «Їхав козак», «За рiдний край» («Ми йдемо в бiй»), «Народний» (на мотив «Дiвча в сiнях стояло»), «Похоронний похiд». Пiзнiше розучили гiмн «Ще не вмерла Украiна», «Salvator marsch», «Молитву „Похоронний марш“», «В’язанку народних пiсень», тощо.

Публiкуе низку своiх музичних творiв в збiрниках «Стрiлецька антологiя» (1915 р.), «Стрiлецькi бойовi пiснi» (1916 р.), «Спiванки УСС».

Чимало пiсень написано М.Гайворонським на вiршi видатного стрiлецького поета i прозаiка Р.Купчинського: «Їхав стрiлець на вiйноньку», «За рiдний край», «Ой видно село, широке село».

З багатьох причин композитор змушений був у 1923 р. емiгрувати до США. Помер М.Гайворонський 11 вересня 1949 р. у Нью-Йорку, де й похований.




Їхав стрiлець на вiйноньку



Вiрш i музика Михайла Гайворонського

Їхав стрiлець на вiйноньку,
Прощав свою дiвчиноньку:
«Прощай, миленька, чорнобривенька,
Я йду в чужу сторононьку.
Прощай, миленька, чорнобривенька,
Я йду в чужу сторононьку.

Подай, дiвчино, хустину,
Бо як у бою загину:
Накриють очi темноi ночi,
Легше в могилi спочину.
Накриють очi темноi ночi,
Легше в могилi спочину».

Лихii люди насилу
Взяли нещасную милу,
Там серед поля гнеться тополя
Та й на стрiлецьку могилу.
Там серед поля гнеться тополя
Та й на стрiлецьку могилу.




Йде сiчове вiйсько



Вiрш i музика Михайла Гайворонського

Йде сiчове вiйсько
Та спiвае стиха:
Як поборем вороженькiв —
Не буде в нас лиха.
Як поборем вороженькiв —
Не буде в нас лиха.

Йде сiчове вiйсько
В боротьбу криваву:
Як поборем вороженькiв —
Добудемо славу.
Як поборем вороженькiв —
Добудемо славу.

Йде сiчове вiйсько
Пiсня степом лине:
Як поборем вороженькiв —
Слава не загине.
Як поборем вороженькiв —
Слава не загине.




Накрила нiчка



Вiрш i музика Михайла Гайворонського

Накрила нiчка, тай тихесенька,
Земленьку кругом, —
Лиш вiтер мряки жене злегенька
Над сонним лугом.
І до любови накликае
Чарiвниченько соловiй,
А мiсяць срiбний розтягае
Чарiвну пряжу мрiй.
Там при окопах на долинi
Стоiть поручник молодий.
Йому щохвилi вилiтае
Зiтханнячко з грудей:
«Спи, дiвчино, спи, кохана,
Злотi мрii-сни.
І про мене, голубонько,
Не забудь спiмни».
А там у Львовi музики грають,
Танець жваво йде.
Дiвочi очi, як зорi сяють,
Любка всiм вперед веде.
І усмiхаеться чарiвно,
І клонить голову на грудь.
А сотник просить, сотник молить:
«Кохана! Не забудь!»
Сiрiе ранок, свiтла гаснуть,
Тяжiе сонна голова.
А сотник шепче ще до ушка
Прощальнii слова.
«Спи, дiвчино, спи, кохана,
Злотi мрii-сни.
І про мене, голубонько,
Не забудь спiмни».
Ударив гранат, як грiм гримучий,
Землю розгорнув.
Збудив окопи i лiс дрiмучий,
І ставок, що вже заснув.

Там при окопах на долинi
Лежить поручник молодий.
Йому потiчком випливае
Червона кров з грудей.
І знову стихло все довкола,
Ставок заснув, здрiмнувся лiс.
А тiльки вiтер по соснинi
Зiтхання тихо нiс.
«Спи, дiвчино, спи, кохана,
Злотi мрii-сни.
І про мене, голубонько,
Не забудь спiмни».




Ой впав стрiлець



Вiрш i музика Михайла Гайворонського

Ой впав стрiлець у край зруба,
Коло зламаного дуба
І не встане вже, i не встане вже.
Йшов до бою опiвночi,
Смерть закрила йому очi…
Вiд трьох куль на все, вiд трьох куль на все.

І хто йому заспiвае,
І хто його поховае?
Хiба вiтер й снiг, хiба вiтер й снiг.
Ой за тебе, рiдний краю,
Нашi стрiльцi умирають…
І вiн теж полiг, i вiн теж полiг.




Ой казала мати



Вiрш i музика Михайла Гайворонського

Ой казала мати та не банувати
За стрiльчиком молоденьким,
Бо стрiлець покине, а самий полине
На конику вороненькiм,
Бо стрiлець покине, а самий полине
На конику вороненькiм.

Дiвча не зважало i з туги зiвяло,
За стрiльчиком молоденьким,
Бо стрiлець покинув, а сам полинув
На конику вороненькiм,
Бо стрiлець покинув, а сам полинув
На конику вороненькiм.




Ой покрились бiлим снiгом полонини



Вiрш Василя Бобинського, Левка Лепкого, Михайла Гайворонського. Музика Михайла Гайворонського

Ой покрились бiлим снiгом полонини,
Десь поiхав хлопець миленький з Буковини.
На прощання дав дiвчинi синю чiчку,
Сам пропав, неначе камiнь в бистру рiчку.

Ой заплачеш, моя мила, ой заплачеш,
Бо мене уже ти бiльше не побачиш.
Йшов шукати лiпшу долю в чужiм краю,
А тепер тут на чужинi пропадаю.

Ой мiж горами трембiта трембiтае,
Із-за гаю гайвороння вилiтае.
Дiвчинонька плаче, хлопця виглядае,
Тiльки милий iз чужини не вертае.

Розцвiла весняним цвiтом Буковина,
Довго ждала – не дiждалася дiвчина,
Залишив на згадку милий синю чiчку,
Сам пропав, неначе камiнь в бистру рiчку.




Пройшли гори, пройшли доли



Вiрш i музика Михайла Гайворонського

Пройшли гори, пройшли доли,
Темнi бори перейшли,
А кращого отамана
Над нашого Василечка не знайшли.
Бо наш славний Василечко
З нами все тримае,
Разом з нами йде до бою
І разом гуляе.




Слава, слава, отамане



Вiрш Юлiана Назарака.


Музика Михайла Гайворонського

Слава, слава, отамане,
О, ти, батьку наш!
Ми з тобою на ворога
Пiдемо всi враз!
Ми з тобою на ворога
Пiдемо всi враз!

Конi твоi осiдланi,
Ми вiд рання ждем;
Вийди, батьку отамане,
І скажи: ми йдем!
Вийди, батьку отамане,
І скажи: ми йдем!

І як та хмара, як та туча,
Вдарим на врагiв,
І з тобою в трудах, славi,
Вертаемось домiв.
І з тобою в трудах, славi,
Вертаемось домiв.

Не час, ореле, горювати, —
Глум забудь i бiль;
Краще згинуть, як так жити,
В бiй веди, у бiй!
Краще згинуть, як так жити,
В бiй веди, у бiй!

Та ж ми твоi соколята,
Ти ж отаман наш;
Ми до бою за тобою
Пiдемо всi враз!
Ми до бою за тобою
Пiдемо всi враз!




Микола Голубець






Украiнський iсторик, архiвiст, краезнавець, мистецтвознавець, поет, прозаiк, публiцист, редактор, перекладач, бiблiограф Микола Голубець (лiт. псевд.: Микола Вiлонський, М.Вiльшина; 15 грудня 1891, Львiв – 22 травня 1942, Львiв) закiнчив Львiвську академiчну гiмназiю i Академiю мистецтв у Краковi. Навчався на фiлософському факультетi Львiвського унiверситету та у Вiденському унiверситетi.

У роки Першоi свiтовоi вiйни вiд 1914-го – доброволець Легiону Украiнських сiчових стрiльцiв. Мав ранг пiдхорунжого, активний член «Пресовоi квартири УСС» у Вiднi. Наприкiнцi 1918 р. – командир чоти новоствореноi Украiнськоi Галицькоi армii, учасник бойових дiй украiнсько-польськоi вiйни 1918–1919 рокiв.

Вiд 1920-их займався науковою, лiтературною i культурологiчною дiяльнiстю: член комiсii Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi з iсторii мистецтва, один iз органiзаторiв Асоцiацii незалежних украiнських митцiв.

Пiсля вересня 1939 р. – працiвник Львiвського мiського архiву. Пiд час нiмецькоi окупацii Львова заснував Лiтературно-мистецький клуб, працював над тритомною iсторiею украiнськоi культури.

Як дослiдник iсторii украiнського мистецтва та iсторii Украiни, Львова та регiону був автором 84 книг i брошур, понад 1500 статей. З-пiд його пера вийшла серiя брошур i статей про украiнських митцiв: О. Архипенко (1922), Т.Шевченко (1924), Л.Долинський (1924), П.Холодний-старший (1926), М.Гаврилко, Л.Гец (1934), Т.Копистинський, О.Кульчицька, Ю.Нарбут, О.Новакiвський, І.Труш i П.Ковжун (1939), про мiста i села: Львiв (путiвник, 1925), Лаврiв (1926–1927), Белз, Буськ, Звенигород (1927), Перемишль, Теребовля (1928), Сокаль (1929), Жовква i середньовiчний Галич (1937).

Видавець та редактор 14 тижневикiв i щоденних газет, зокрема: «Свiт» (1917–1918), «Шляхи», «Життя i мистецтво» (1920), «Маски» (1920), «Украiнське мистецтво» (1926), «Недiля» (1928–1931), «Час» (1931) та iн.

Редагував також «Украiнську Бiблiотеку», яку видавав Іван Тиктор.

Художню творчiсть почав як поет збiркою позначених мiнорними настроями вiршiв «Фрагменти» (1909) та «Бувають Хвилi» (1910). Автор поеми на бiблiйнi теми «Мойсей Безумний» (1914). У вiршах «Апострофа», «Михайловi Яцкову» та iн., поетичному циклi «Веснянi води», драматичнiй сценi «Стрiча» зi збiрки «Поезii» переважають мотиви непокори тяжкiй долi, прагнення до суспiльноi та душевноi гармонii.




Ой нагнувся дуб високий



Вiрш Миколи Голубця. Музика Михайла Гайворонського

Ой нагнувся дуб високий
Понад став;
Ой по тобi жаль глубокий позiстав.
Жовкне, в’яне дуб високий
Тут, то там,
Ти далеко – свiт широкий,
А я… сам…
Ой дивлюся, як щорана
Дуб ся гне…
Чи часом тобi, кохана,
Жаль мене?
Листя в’яне, ворон кряче,
Сiрi днi…
Кажуть люде, що ти плачеш
По менi.




Клим Гутковський






Громадський дiяч, активiст спортово-патрiотичних товариств «Сiч» та «Сокiл-Батько», командант Гуцульськоi сотнi УСС, редактор часопису «Праця» Клим Гутковський, або Гутковський, народився 18 серпня 1881 р. у Тернополi, де й закiнчив реальну школу. У 1908 р. разом з доктором Мечиславом Орловичем вдруге вiдкрив Кришталеву печеру у Кривчому (Тернопiльщина). Гутковський вперше зробив ii фотографii та склав топографiчний план привхiдноi дiлянки. Завдяки цьому науковцi зацiкавилися печерою i органiзували ряд наукових дослiджень. Також Гутковський, дослiджуючи пiдземнi проходи Кривчого, давав iм iмена великих украiнцiв. Наприклад: Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Іван Богун, Тарас Шевченко та iншi.

Будучи студентом Львiвськоi полiтехнiки, у 1909 роцi, Клим Гутковський був запрошений для редакторськоi роботи в тодiшнiх газетах. У 1910 та 1911 роках працював редактором часопису «Праця», який видавав комiтет Народноi друкарнi в Куритибi (Бразилiя).

У 1911 р. повернувся до Галичини. Коли в 1913 р. по всiй Галичинi утворювалися стрiлецькi товариства, Клим Гутковський виступае одним з керiвникiв першоi органiзацii стрiльцiв у Бориславi. У серпнi 1914 р. як старшина австрiйськоi армii переведений до Легiону УСС. Призначений командантом Гуцульськоi сотнi (ранг – сотник). Брав участь у боях пiд Вишковом. Першу Гуцульську сотню УСС органiзував Клим Гутковський у жовтнi-груднi 1914 р. у Страбичевi та Хустi. Бойовi дii сотня почала в лютому 1915 р. Гуцули уславилися в боях у районi Торунсько-Вишкiвського перевалу мiж мiстами Мiжгiр’я i Долина. Проiснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.

Помер 29 травня 1915 р. у лiкарнi Будапешта.




Гей ви, стрiльцi сiчовii



Вiрш i музика Клима Гутковського

Гей ви, стрiльцi сiчовii, раз, два, три,
В наших дiвчат серце млiе, раз, два, три.
Ви вперед все поступайтесь, нi на що не оглядайтесь.
Раз, два, раз, два, раз, два, три!
Ви вперед все поступайтесь, нi на що не оглядайтесь.
Раз, два, раз, два, раз, два, три!

Попереду сотник iде, раз, два, три.
Вiн до пекла з вами пiде, раз, два, три,
Сам iз себе хлопець бравий, пiд ним коник дуже жвавий,
Раз, два, раз, два, раз, два, три.
Ви вперед все поступайтесь, нi на що не оглядайтесь.
Раз, два, раз, два, раз, два, три!

Пане сотник, що то стало, раз, два, три,
Що в нас грошей дуже мало, раз, два, три,
Три днi хлiба вже не iли, лиш холодну воду пили,
Раз, два, раз, два, раз, два, три.
Три днi хлiба вже не iли, лиш холодну воду пили,
Раз, два, раз, два, раз, два, три.

Пам’ятайте, командири, раз, два, три,
Щоб не злетiли ковнiри, раз, два, три.
Бо стрiльцi все добре знають, але вас ще поважають,
Раз, два, раз, два, раз, два, три.
Бо стрiльцi все добре знають, але вас ще поважають,
Раз, два, раз, два, раз, два, три.




Петро Карманський






Украiнський поет, перекладач (псевдонiми – Петро Гiркий, Лесь Могильницький), представник «Молодоi музи» Петро Карманський народився 29 травня 1878 року в польському мiстечку Чесановi, що в Любачiвському повiтi. Освiту здобував в украiнськiй гiмназii у Перемишлi. Потiм бажання вчитися несе його до Львова. Там вiн вступае до Унiверситету на фiлософський факультет. Саме в студентськi часи вiн i познайомився з молодомузiвцями. Навчався в богословськiй колегii Ватикану. Працював журналiстом, викладачем Тернопiльськоi гiмназii (1912–1913, 1917–1918). Друкуватися почав 1899 р.

У роки Першоi свiтовоi вiйни працював у таборах вiйськовополонених украiнцiв росiйськоi армii у Нiмеччинi та Австрii. Згодом виконував дипломатичну мiсiю Украiнськоi Народноi Республiки у Ватиканi. Збирав кошти для пiдтримки Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки.

У 1922–1932-их проживав у Бразилii та Аргентинi. У 1922–1925-их був у Бразилii як представник ЗУНР. 25–26 грудня 1923 р. у мiстi Порто-Уняйно вiдбувся ІІІ з’iзд делегатiв Союзу украiнцiв Бразилii. Президентом обрано П.Карманського, заступником О.Ананевича, секретарями – С. Кобилянського, Т. Петрицького. В лютому 1924 р. почав видаватися орган Украiнськоi народноi спiлки «Украiнський хлiбороб» пiд редакцiею Карманського.

Пiсля повернення на батькiвщину працював учителем гiмназiй Самбора, Сокаля, Дрогобича (1931–1939). Вiд 1939 р. (пiсля початку Другоi свiтовоi вiйни та встановлення радянськоi влади в Захiднiй Украiнi) викладав у Львiвському унiверситетi.

1940 року став членом Спiлки радянських письменникiв Украiни.

Вiдомостей про дiяльнiсть Карманського пiд час окупацii Украiни гiтлерiвськими вiйськами немае. Однак 16 серпня 1947 р. Львiвський обком КП(б)У видав довiдки для ЦК КП(б)У про дiяльнiсть доктора фiлософських наук Б.Барвiнського, лiкаря О.Барвiнського, поета П.Карманського, професора Львiвськоi консерваторii Ю.Криха у зв’язку з необхiднiстю iх арешту; усi охарактеризованi як нацiоналiсти з антирадянськими настроями.

Вже 18 серпня Львiвський обком КП(б)У надав iнформацiю ЦК КП(б)У про iнтелiгенцiю Львiвщини та контингент вступникiв у львiвськi вищi навчальнi заклади. Вiдзначено, що мiсцева iнтелiгенцiя вийшла з середовища дрiбноi буржуазii й перебувала у станi iдейного ламання своiх старих поглядiв. «Вiдвертими украiнськими фашистами» визнанi Богдан та Олександр Барвiнськi, П.Карманський, Ю.Крих. Ставилось питання про необхiднiсть iх арешту, що допомогло б партiйним органам розкрити iх «антирадянську дiяльнiсть» i пiдштовхнуло iнтелiгенцiю, яка «вагалася», швидше «розiрвати» з минулим.

У 1944–1946-их був директором меморiального музею Івана Франка у Львовi. П.Карманський – представник раннього украiнського модернiзму. Створив цикли проникливоi любовноi лiрики, екзотичних пейзажiв. Його раннi поезii пронизанi смутком, пiзнiшi – iронiею та сарказмом. Переклав «Божественну комедiю» Данте. Перша частина («Пекло») вийшла 1956 р. у спiвавторствi з Максимом Рильським. Також переклав окремi твори Гете, Де Амiчiса та iнших авторiв.

Помер 16 квiтня 1956 р. у Львовi. Похований на Личакiвському цвинтарi.




Сповнилась мiра



Вiрш Петра Карманського. Музика Михайла Гайворонського

Сповнилась мiра, кров братiв,
Нелюдськi злочини катiв
І зганьблена народна честь
Зродила месть, криваву месть.

Най громи грянуть в нашу скрань,
Нехай займеться в грудях грань,
Настав вже час, прийшла пора,
Ура у бiй! Ура! Ура!

Най громи грянуть в нашу скрань,
Нехай займеться в грудях грань,
Настав вже час, прийшла пора,
Ура у бiй! Ура! Ура!




Олександр Колесса






Украiнський лiтературознавець, мовознавець, громадсько-полiтичний дiяч, дiйсний член Наукового Товариства iм. Т.Шевченка (з 1899 р.), батько вiдомоi пiанiстки Любки Колесси, брат Фiларета Колесси та Івана Колесси, Олександр Колесса народився у Ходовичах Стрийського повiту (тепер Стрийський р-н, Львiвська обл.). Був доцентом (з 1895 р.) i професором Львiвського унiверситету (1898–1918). Належав до Украiнськоi Нацiонально-Демократичноi Партii. Учасник з’iзду украiнських письменникiв у Львовi з нагоди 100-рiччя виходу в свiт «Енеiди» Котляревського, 1898 р. разом з: М.Павликом, Є.Ярошинською, Н.Кобринською, О.Кобилянською, С.Лепким, В.Гнатюком, О.Маковеем, М.Грушевським, І.Франком, Б.Лепким, Ф.Колессою, І.Трушем, Д.Лукiяновичем, М.Івасюком.

У 1907–1918-их був депутатом австрiйського парламенту, на засiданнях якого послiдовно обстоював iнтереси украiнського населення Галичини в шкiльництвi та вищiй освiтi.

Колесса був спiвзасновником i заступником голови Загальноi Украiнськоi Ради у Вiднi та фактичним керiвником Украiнськоi культурноi ради.

У 1921 р. очолював дипломатичну мiсiю Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки у Римi. З 1921 р. i до кiнця життя жив i працював у Празi. Був дiйсним членом Слов’янського iнституту в Празi.

У 1923–1939-их – професор Карлового унiверситету, заступник голови чесько-украiнського комiтету (голова – Я.Бiдло). Колесса надавав стипендii украiнським студентам для навчання у Чехо-Словаччинi, став одним iз засновникiв Украiнського Вiльного Унiверситету, його професором i кiлькаразовим ректором (1921–1922, 1925–1928, 1935–1937, 1943–1944).

Дослiджував пам’ятки давньоукраiнськоi писемностi («Пiвденноволинське Городище i городиськi рукописнi пам’ятки 12–16 ст.», 1923–1925), фольклор («Головнi напрями й методи в розслiдах украiнського фольклору», 1927 р.), вивчав iсторiю украiнськоi мови («Погляди на iсторiю украiнськоi мови», 1924 р.), проблеми украiнського лiтературознавства («Погляд на сучасний стан iсторii розслiдiв украiнськоi лiтератури» (1901 р.), нову украiнську лiтературу (творчiсть Т.Шевченка, М.Шашкевича, Ю.Федьковича).

Автор пiснi «Шалiйте, шалiйте, скаженi кати» (1889).

Помер 23 травня 1945 р. у Празi.




Грають труби над Днiстром



Вiрш i музика Олександра Колесси

Грають труби над Днiстром,
Кров жива пливе руслом,
Славнi стрiльцi сiчовii
Ворогам несуть погром.
Гей, гей, гей, гей! —
Москалям несуть погром,
Смерть – погром!

Понад Волинь грiм гремить,
Галич вiльний гомонить,
Гей! Коли ж озветься Киiв,
Днiпро кров’ю зашумить?!
Гей, гей, гей, гей!
Днiпро море зчервонить.
Зчервонить!

Ой заграе в Лаврi дзвiн
Радiсно в цiлий розгiн…
І воскресне Украiна
Вiд хвиль Сяну аж по Дiн,
Гей, гей, гей, ой!
Аж до моря, аж по Дiн,
Аж по Дiн!

В крови Велет пiдросте,
Сила духа розцвiте,
І заблисне над народом
Волi сяево святе.
Гей! Гей! Гей, гей!
Щастя сонце золоте!
Золоте!




Роман Купчинський



Талановитий хлопець змалку мав виплекане чуття до образностi рiдноi пiснi, адже виховувався у родинi, де знали i любили народну музику, зростав у середовищi сiльськоi iнтелiгенцii, у гармонiйному свiтi галицького люду. Народженi Романом Купчинським пiснi (24.09.1894 с. Розгадiв Зборiвського р-ну Тернопiльськоi обл. – 10.06.1976, м. Оссiнiнг, США) вiдразу стали дорогими i рiдними мотивами понад Золотою Липою та по всiй Галичинi, нiби як народнi. І майже нiхто десятками рокiв не здогадувався навiть у його родинному селi, що це витвори iх славного земляка. Тi пiснi пахли незнаними стрiлецькими походами, нiжнiстю, вкладеною поетом у такi простi, щирi й гострi слова. Пахли рiдною м’ятою з-над берегiв Днiстра, травами i розпростертими аж до Збруча лiсами, таемничо неприступними, як i колись. «Зажурились галичанки через тую змiну, Що вiдходять нашi стрiльцi десь на Украiну: – Хто ж нас поцiлуе в уста малиновi, В карi оченята, в чорненькii брови?..», «Човен хитаеться серед води, Плеще о хвилi весло, В мiсячнiм сяйвi бiлiють сади, Здалека видно село…», «Як з Бережан до кадри сiчовики манджали, То краялось серденько Із горя та печалi…» i десятки iнших, слова i музика яких належать перу Романа Купчинського. Радянська влада наклала на них багаторiчне табу. Але iх спiвали. Насамперед у краях, де й народився iх автор. Спiвали на родинних святах, не надто гучно й голосно, щоб чули тiльки своi, тi, котрi не зрадять. Легендарний стрiлець, здавалося, став легендою. Попри те – вiн ще був живим у цi смутнi часи i мешкав в Америцi, коли його творiння спiвала Украiна, ховаючись сама вiд себе… Лише iз постанням незалежностi Украiни, на початку 1990-их, повернулися до нас насамперед з голосу І.Мацялка та гурту «Соколи» iм’я i творчiсть Р.Купчинського – поета, прозаiка, журналiста, композитора, критика, громадського дiяча.

1914 р. Р.Купчинський записався до легiону УСС (рядовик, командант чоти, сотнi, ад’ютант полку в ранзi поручника). В сотнi В.Дiдушка брав участь у боях на Макiвцi, згодом на Тернопiльщинi бiля р. Стрипи у селах: Семикiвцi, Багаткiвцi, Панталиха, Соколiв, Раковець, Соснiв. У 1918 р. командував сотнею Вишколу УСС на румуно-буковинському кордонi, в сiчнi 1919 р. – пiшим полком УГА у боях за Львiв, разом з цiею армiею пройшов ii шляхом перемог i поразок. Із середини 1920 р. до лютого 1921 р. був iнтернований у польському таборi для старшин УГА в Тухолi. Перший вiрш Р.Купчинський опублiкував 1915 р. у Вiднi в часописi «Вiсник Союзу визволення Украiни»; в рукописi передавали з рук у руки стрiлецьку хронiку Р.Купчинського «Новiнiяда», яку називали початком стрiлецькоi преси. З 1915 р. належав до «Пресовоi Квартири УСС» (разом iз поетами, композиторами Л.Лепким, Ю.Назараком, М.Гайворонським, А.Лотоцьким, Ю.Шкрумеляком та iн.) й Артистичноi горстки УСС, якi збирали рiзноманiтнi матерiали, документи, фотографii для увiчнення пам’ятi стрiлецького чину, випускали перiодичнi видання, компонували архiви УСС. Активно публiкував своi твори у стрiлецькiй перiодицi, львiвських часописах «Шляхи» i «Дiло».

Пiсля звiльнення з польського полону (1921) Р.Купчинський студiював фiлософiю у Вiденському унiверситетi (1921–1922), невдовзi продовжив студii з гуманiтарних наук у Львовi в Украiнському таемному унiверситетi (1922–1924). Працював у цьому мiсцi професiйно як журналiст, поеднуючи журналiстику з лiтературою. У 1924–1939 рр. був спiвробiтником редакцii газети «Дiло», де вiв постiйну рубрику «Вiдгуки дня», пiд якою друкував фейлетони, пiдписуючись псевдонiмом Галактiон Чiпка, пiдготував книжку цих фейлетонiв (ii виходовi перешкодила вiйна), також спiвпрацював з редакцiями часописiв. У 1922 р. разом iз В.Бобинським та П.Ковжуном органiзував лiтературно-мистецьку групу «Митуса», яка видавала однойменний мiсячник лiтератури й мистецтва; всi трое були спiвредакторами. Тут публiкував i своi твори. Автор роману-трилогii зi стрiлецького життя «Заметiль» («Курилася дорiженька», «Перед навалою» (обидвi частини, 1928 р.), «У зворах Бескиду» (1933 р.). Писав тексти для лялькового театру гумору i сатири «Вертеп наших днiв», який у 1926 р. органiзував у Львовi Л.Лепкий; у 1946 р. знову разом з Л.Лепким створив сценарii до «Вертепу», вiдновленого зусиллями останнього у таборi для перемiщених осiб в с. Бльомгофен (Баварiя, Нiмеччина). Як повiдомила газета «Дiло» 26 червня 1929 р.

У 1933–1939 рр. Р.Купчинський – голова Товариства письменникiв i журналiстiв iм. І.Франка у Львовi (ТОПІЖ). З iнiцiативи Р.Купчинського ТОПІЖ проводив лiтературнi конкурси з грошовими нагородами, влаштовував вечори лауреатiв конкурсу; в лютому 1935 р. започаткував Бал Украiнськоi Преси – найбiльшу в краiнi iмпрезу такого роду. 1939 р. Р.Купчинський переiхав до Кракова, де працював в Украiнському видавництвi. Наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни виiхав до Нiмеччини, де продовжував займатися лiтературною творчiстю.

У 1949 р. Р.Купчинський емiгрував до США (м. Оссiнг поблизу Нью-Йорка). У 1952–1954 рр. вiв свою рубрику «Вiдгуки дня» в украiномовнiй газетi «Свобода». У 1952 р. належав до iнiцiативноi групи, яка органiзувала Спiлку Украiнських Журналiстiв Америки (СУЖА), був ii головою у 1958–1960 рр. (вiдмовився вiд цього поста внаслiдок погiршення стану здоров’я). Почесний член СУЖА з 23 грудня 1966 р. Протягом тривалого часу працював у дирекцii та редакцiйнiй колегii вiдновленого у 1950 р. за львiвським зразком видавництва «Червона Калина». У 1950–1960 рр. – член управи Лiтературно-Мистецького Клубу в Нью-Йорку; дiяльний в Об’еднаннi Колишнiх Воякiв Украiнськоi Армii та iнших украiнських товариствах; працював у головнiй редакцiйнiй колегii журналу комбатантських об’еднань Канади i США «Вiстi Комбатанта» (Нью-Йорк). Можливостi творчоi та громадськоi дiяльностi митця були скованi хворобою. Помер 10 червня 1976 р. в м. Оссiнгу.




Боже великий, Творче всесвiту



Вiрш i музика Романа Купчинського

Боже Великий, Творче всесильний,
На нашу рiдну землю споглянь!
Ми були вiрнi Твому завiту,
Вислухай нинi наших благань,
Ми були вiрнi Твому завiту,
Вислухай нинi наших благань.

Люд у кайданах, край у руiнi,
Навiть молитись ворог не дасть…
Боже Великий, дай Украiнi
Силу i славу, волю i власть,
Боже Великий, дай Украiнi
Силу i славу, волю i власть.

Боже Великий, Творче всесильний,
Пiсню подяки нинi прийми,
За дар свободи рiдного краю,
Вiрнi все будуть Твоi сини,
За дар свободи рiдного краю,
Вiрнi все будуть Твоi сини.

Ти воскресив нам нашу Вкраiну,
Двигнув з неволi i дав життя.
Боже Великий, дай Украiнi
Силу i славу, многi лiта,
Боже Великий, дай Украiнi
Силу i славу, многi лiта.




Вдаряй мечем!



Вiрш i музика Романа Купчинського

Вдаряй мечем, вдаряй, вдаряй,
Великий Комтуре Закона,
Щоб з нього честь була для нас,
А для Вкраiни – оборона!
Щоб з нього честь була для нас,
А для Вкраiни – оборона!




Готуй менi збрую



Вiрш i музика Романа Купчинського

Готуй менi збрую,
Готуй менi коня,
Бо я серцем похiд чую,
Дiвчинонька моя.
Бо я серцем похiд чую,
Дiвчинонька моя.

Дай уста рожевi
Ще поцiлувати,
Нiм заграють нам крицевi
Ворожi гармати.
Нiм заграють нам крицевi
Ворожi гармати.

Пiду я, пiду я,
А де – сам не знаю,
Може, люту смерть знайду я
В далекому краю.
Може, люту смерть знайду я
В далекому краю.
Прийдуть вiрнi друзi,

Прийдуть, заспiвають,
Пiд явором, в темнiм лузi
Мене поховають.
Пiд явором, в темнiм лузi
Мене поховають.

Не плач же, дiвчино,
Серденько кохане,
А заплачеш в ту хвилину,
Як мене не стане.
А заплачеш в ту хвилину,
Як мене не стане.




За рiдний край



Вiрш Романа Купчинського. Музика Михайла Гайворонського

За рiдний край, за нарiд свiй,
За волю Украiни,
Ми йдемо в бiй, ми йдемо в бiй
Крiзь згарища, руiни.

Ми йдемо в бiй, земля дуднить,
Радiють гори, степи,
Бо в нас у бiй благословить
Могучий дух Мазепи.




За твоi, дiвчино, личенька пишнi



Вiрш i мелодiя Романа Купчинського

За твоi, дiвчино, личенька пишнi,
За твоi, дiвчино, устонька-вишнi,
Вiддав би, любонько,
Моя голубонько,
Всi своi мрii колишнi.

Мила, очi твоi синi,
Незабудки при долинi…
Вiддав би, любонько,
Моя голубонько,
Всi своi мрii колишнi.

За твоi, дiвчино, чорнii брови,
За твою, дiвчино, каплю любови,
Вiддав би, любонько,
Моя голубонько,
Всi своi юнi розмови.

Люба, очi твоi синi,
Незабудки при долинi…
Вiддав би, любонько,
Моя голубонько,
Всi своi юнi розмови.




Зажурились галичанки тай на тую змiну



Вiрш i музика Романа Купчинського

Зажурились галичанки тай на тую змiну,
Ой виходять нашi стрiльцi десь на Украiну:
«Хто ж нас поцiлуе в уста малиновi,
І карi оченята, в чорненькii брови?
Хто ж нас поцiлуе в уста малиновi,
Карi оченята, в чорненькii брови?»

«Не журiться, галичанки, е ще i вiйськовi
Тi ще краще обiймають нiж стрiльцi сiчовi.
Тi вас поцiлують в уста малиновi,
В карi оченята, в чорненькii брови.
Тi вас поцiлують в уста малиновi,
В карi оченята, в чорненькii брови».

«Ой не будуть бiльш вiйськовi з нами приставати
І не будуть нас вiйськовi за стан обiймати;
Нi, не поцiлують в уста малиновi,
В карi оченята, в чорненькii брови.
Нi, не поцiлують в уста малиновi,
В карi оченята, в чорненькii брови.
Аж як ви iз Украiни вернетеся знову
І, як перше, знов пiдете з нами на розмову,
Тодi вже цiлуйте в уста малиновi,
В карi оченята, в чорненькii брови.
Тодi вже цiлуйте в уста малиновi,
В карi оченята, в чорненькii брови».




Заквiтчали дiвчатонька



Вiрш i музика Романа Купчинського

Заквiтчали дiвчатонька
Стрiльцеви могилу,
Замiсть мали заквiтчати
Стрiлецькую милу.

Невисокий хрест з берези
Заплели вiночком,
Замiсть мали заплiтати
Косу барвiночком.

І пiсочком висипали
Стежечку довкола,
Замiсть мали постелити
Рушник до престола.

Схилилися двi черешнi
Налiво й направо,
А на вiттях вiтер грае
Про стрiлецьку славу.




Засумуй, трембiто



Вiрш i музика Романа Купчинського

Засумуй, трембiто,
Та й по всьому свiту,
Що пропало галичанам
Сорок тисяч цвiту.
Що пропало галичанам
Сорок тисяч цвiту.

Засумуй, трембiто,
Та на всi Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Нi отець, нi мати.
Щоб не ждали сина з войни
Нi отець, нi мати.

Засумуй, трембiто,
Та на все Подiлля,
Щоб не ждала дiвчинонька
Хлопця на весiлля.
Щоб не ждала дiвчинонька
Хлопця на весiлля.

Засумуй, трембiто,
Що галицька сила,
Та вiд Збруча по Славуту
Трупом застелила.
Та вiд Збруча по Славуту
Трупом застелила.




Ірчик (Мирославу Ірчановi)



Вiрш i музика Романа Купчинського

Чи е в свiтi краща зiрка, як кохана моя Ірка,
Чи е в свiтi де царiвна, щоб була така чарiвна.

Приспiв:
Гей, гей, Ірчик, Ірчик, личко в тебе як папiрчик.

Чи е в горах краща квiтка, як Ірчанова сусiдка?
Чи е в раю де дзвiночок, як сусiдки голосочок?

Приспiв.

Поцiлуе, як ангелик, затанцюе, як метелик,
Приголубить, як голубка, але тiльки свого любка.

Приспiв.

В неi коси золотистi, як на сонцi води чистi,
В неi устонька – коралi, i так далi, i так далi.

Приспiв.




Лети, моя думо



Вiрш i музика Романа Купчинського

Лети, моя думо, в вечiрню годину
Далеко-далеко звiдсiль.
Лети, моя думо, у тую хатину,
Що слухае казки топiль.

У хатцi жила там дiвчина кохана,
А, може, живе – поклонись!
І скажеш iй слово болюче, як рана,
Що я вже не той, що колись.

Що гасне мiй погляд i тихне мiй голос,
І скиби зорали чоло,
Що з волi й неволi посивiв мiй волос
І терня у серце вросло.

І шепнеш iй, думо, хай душу роздружить,
А серцевi скаже: «Корись!»
Хай дармо не б’еться, хай марно не тужить,
Бо я вже не той, що колись.




Мав я раз дiвчиноньку



Вiрш i музика Романа Купчинського

Мав я раз дiвчиноньку чепурненьку,
Любу щебетушечку, рум’яненьку.

Приспiв:
Гей, гей, га, уха-ха,
Дiвчино, рибчино молода!

Посилав я старостiв у недiлю,
Думав, погуляемо на весiллю.

Приспiв.

Мали повернутися з рушниками,
Але повернулися з гарбузами.

Приспiв.

Всьому супротивився батько рiдний,
Бо вона багатая, а я бiдний.

Приспiв.

Думав я втопитися з тоi злостi,
Та вода холодная, ломить костi.

Приспiв.




Мiй край



Вiрш i музика Романа Купчинського

Украiна – край мiй рiдний
Вiд Кавказу по Карпати,
І веселий, i свобiдний,
І великий, i багатий.

Де е в свiтi кращi рiки,
Як Днiстер, Днiпро-Славута?
Хто покине iх навiки,
Тому в серцi вiчна смута.

Де е в свiтi кращi гори,
Де таке повiтря свiже?
Де шумлять так гарно бори
І хвилюе спiле збiжжя?

Де яснiше сонце свiтить,
Де гарнiше зорi сяють?
Де ж солодше пахнуть квiти —
Як у нашiм любiм краi?




Най жие Великий Комтур наш



Вiрш i музика Романа Купчинського

Най жие Великий Комтур наш!
Ми добра, добра йому бажаем,
І в пiснях його все величаем,
Най жие великий Комтур Наш!




Накрила нiчка



Вiрш i музика Романа Купчинського

Накрила нiчка, тай тихесенька,
Земленьку кругом.
Лиш вiтер мряки жене злегенька
Над розiспаним лугом.

І до любови накликае
Чарiвниченько-соловiй.
А мiсяць срiбний розтягае
Чарiвну пряжу мрiй.

Там при окопах на долинi
Стоiть поручник молодий.
Йому щохвилi вилiтае
Зiтханнячко з грудей.

«Спи, дiвчино, спи, кохана,
Злотi мрii-сни.
І про мене, голубонько,
Не забудь спiмни».

А там у Львовi музики грають,
Танець жваво йде.
Дiвочi очi як зорi, сяють,
Любка всiм вперед веде.

І усмiхаеться чарiвно,
І клонить голову на грудь.
А сотник просить, сотник молить:
«Кохана, не забудь».

Сiрiе ранок, свiтла гаснуть,
Тяжiе сонна голова.
А сотник шепче ще до вушка
Прощальнii слова.

«Спи, дiвчино, спи, кохана,
Злотi мрii-сни.
І про мене, голубонько,
Не забудь спiмни».

Ударив гранат, як грiм гримучий,
Землю розгорнув.
Збудив окопи i лiс дрiмучий,
І ставок, що вже заснув.

Там при окопах на долинi
Лежить поручник молодий.
Йому потiчком випливае
Червона кров з грудей.

І знову стихло все довкола,
Ставок заснув, здрiмнувся лiс.
А тiльки вiтер по соснинi
Зiтхання тихо нiс.

«Спи, дiвчино, спи, кохана,
Злотi мрii-сни.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mihaylo-masl-y/nam-vono-svyate-p-sn-s-chovih-str-lc-v-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения